fb inst harmonie.flore@gmail.com    0673949273 

                                                              0673948864

Пошук

Женские духи

Мужские духи

Духи унисекс

Косметика

Бренды

ТЕКСТ РЕКЛАМНЫЙ О ДУХАХ

КУПИТЬ ДУХИ КИЕВ КУПИТЬ ДУХИ КИЕВ КУПИТЬ ДУХИ КИЕВ КУПИТЬ ДУХИ КИЕВ КУПИТЬ ДУХИ КИЕВ КУПИТЬ ДУХИ КИЕВ

Быстрая доставка

Быстрая доставка

Быстрая доставка

Бесплатные образцы

Бесплатные образцы

Бесплатные образцы

Работаем 24/7

Работаем 24/7

Бесплатные образцы

Безопасная оплата

Безопасная оплата

Безопасная оплата

Новини

Життя між кулями: Родина Романченків із Нової Басані

 Життя між кулями: Родина Романченків із Нової Басані
328179 ПЕРЕГЛЯДІВ

Пригадав давню єврейську приказку: якщо не хочеш, щоб тобі сіли на шию, не кланяйся низько… Вона підтверджена гідною поведінкою жителів ще одного українського села – Нова Басань на Чернігівщині, яке пережило тимчасову окупацію російськими вояками. У центрі уваги буде родина Віктора й Тамари Романченків.

– Коли почалися в нашому селі страхіття, чомусь здалося мені, що це якийсь дурний сон приплівся чи продовжую спросоння читати книгу про війну вісімдесятилітньої давності, – розповідає Тамара Дмитрівна. – Остаточно повернулася в страшну реальність, коли в хаті шибки від першого вибуху затріщали. А вже після другого вибуху командним голосом наказала рідним (приїхали з Києва у гості син з дружиною і маленьким синочком, завітала до нас і сваха) забиратися у погріб.

Першим відреагував глава нашого сімейства Віктор Павлович. Він глянув у вікно і сказав якось пригінчено, мовляв, пізно бігти до нашої схованки – там усе вже палає, в тому числі й гараж, де стояли наша і синова автівки та домашній тракторець. Чоловік було кинувся їх рятувати, але ми дружно не пустили, наполягли, що життя дорожче за той транспорт.

Далі розповідати пані Тамарі завадили сльози, що, відчувалося, мимоволі полилися з потемнілих очей. Сама потім дивувалася, де вони взялися, думала, що давно всі виплакала. Але швидко здогадалася й про причину:

– Покидали ми будинок, який ось-ось міг загорітися, через вікно тилової стіни. Вже за будинком сусідів попадали на землю, що й врятувало нас від куль та осколків, які літали над головами. Поруч зі мною був внучок Максим, його я прикривала, заспокоювала, що це така гра у війну. Чотирирічного внучка вже почало тіпати від страху, але він знайшов сили, щоб подавленим голосочком напівпошепки сказати мені, що не хоче грати в такі ігри і попросив, щоб я заборонила іншим гравцям стріляти, бо він не хоче помирати, бути вбитим. Ці його слова ніколи не зітруться з моєї пам’яті, згадка про них і щойно викликала град моїх сліз.

Справді, Тамара Дмитрівна міцно трималася навіть тоді, коли розповідала, як окупанти проводили обшук у будинку, де на той час були й гості, забрали шість телефонів, два ноутбуки, шукали зброю, але не знайшли. Цей обшук закінчився ще гіршим, ніж вилучені речі: забрали в полон Віктора Павловича і сина Олександра. На щастя, батько ввечері того ж дня повернувся. Розповів, як син попросив окупантів, щоб відпустили батька, бо йому потрібні ліки, без яких він помре. Змилостивилися, а Олександр залишився в полоні.

Наступного дня мати зранку пішла рятувати сина. Пояснила окупантам, що важко захворів внучок, «горів» від високої температури, негайно потрібні були відповідні ліки. Не відразу відреагували на цю причину, запропонували «благочинність», щоб хтось із дорослих пішов у аптеку в супроводі їхнього бійця. Пішла сваха, друга бабуся Максима, але в аптеці вже не було ніяких ліків, навіть для дорослих. Тож для пошуків ліків по селу потрібен батько. І Олександра таки відпустили, оскільки не було його прізвища у списку запідозрених у диверсіях. Вивели сина до матері із зав’язаними назад руками і закритим якоюсь ганчіркою обличчям. Кинулася до нього, розв’язала, повела додому.

Того ж дня п’ятеро дорослих і одна дитина перебралися з небезпечного центру села на околицю, де їх прихистила в своєму будинку родина Олександра Неподобного. Майже місяць вони там жили як рідні. Як зізналася Тамара Дмитрівна, дорослі, хто як міг, молилися, щоб не потрапило під обстріл тимчасове помешкання і їхня хата.

За 24 дні подружжя Романченків лише тричі навідувалося в покинутий будинок, передусім перевіряли систему опалення, бо в березні температура повітря декілька разів опускалася до мінусової. Проходили через стадіон, і одного разу Тамара Дмитрівна побачила в темряві дуло танка у себе над головою. Впала в холодні кущі, очікувала найгіршого, але окупант в останню хвилину повернув грізну машину вбік, відвівши від наляканої жінки її смерть. Та зараз вже й забувати стала про цей випадок, згадує інше:

– Не залишилися ми один-на-один з нашим горем, коли повернулися в напівзруйноване помешкання, – із вдячністю говорить Тамара Дмитрівна про добрих людей. – Найперша подяка керівникам товариства «Земля і воля» Леоніду Яковишину і Валентині Черняковій. Передусім за те, що мій чоловік і батько наших дітей Віктор Павлович залишився на своєму робочому місці з регулярною солідною зарплатою, одержали ми з цього господарства також допомогу будівельними матеріалами.

Після звільнення села від окупантів надійшла в Нову Басань благодійна допомога будматеріалами з Борисполя. Голова громади Микола Дяченко проконтролював, щоб дещо з цієї допомоги дісталося й нам – на ремонт будинку і відбудову господарських приміщень, що геть зруйновані. Привіз будівельні матеріали й волонтер із Києва, зовсім не знайомий їм до війни літній чоловік, якого Романченки називають Арсентійовичем.

Приїздила у звільнену Нову Басань народна депутатка Ірина Геращенко. На пам'ять від неї залишилася в Тамари Дмитрівни фотографія з цією відомою політичною діячкою. Та Романченків більше непокоять фотографії їхніх воєнних руїн, спалені залишки двох автівок і тракторця –помічника на присадибній ділянці. А ще – посічена осколками і кулями шиферна покрівля будинку.

Навряд чи пам’ятає народна депутатка про побачене горе Романченків та й інших потерпілих від окупантів. Великі кошти потрібні на відбудову. І не лише житла, а й господарських споруд, без яких у селі аж ніяк. Он уже мають перші «паросточки» відновлення домашнього господарства: замість спалених курей підростає молодняк домашньої птиці.

Довелось почути в селі, що благодійники звідусіль кинулися допомагати Новій Басані після окупації. Але немало місцевих мешканців висловлює невдоволення несправедливим розділенням тієї гуманітарки. Мовляв, під час окупації деякі чиновники й «штатні» активісти невідомо де були, а коли виникла потреба ділити гуманітарку – першими прибігли. І ділили, за їхніми словами, передусім для погорільців. У Новій Басані згоріло, кажуть люди, десять житлових будинків. А скільки «списали» на них гуманітарної допомоги, – неможливо встановити. Лише соцмережа дає негативну, влучну оцінку.

Та найбільша гордість жителів центру територіальної громади, мабуть, та, що за місяць окупації ніхто не ганьбився порушенням давньої єврейської приказки: «Якщо не хочеш, щоб тобі сіли на шию, не кланяйся низько».

А післяокупаційну негідну поведінку деяких місцевих «авангардників» можна буде виправити через місцеві вибори, а ще ставленням громади до тих, про кого народ століттями складає такі характеристики: «немає гіршого ворога, як дурний розум», «де багато крику – там роботи мало», «ні на що не годні, здатні на все». І особливо повчальне: «нічого Ослові дорікати… лучче б розуму спитати у того, хто його наймав» (Леонід Глібов). Це адресовано передусім нам – виборцям, любителям наступати на одні й ті ж граблі, а потім безпорадно розводити руками, навіть у такі трагічні часи, як зараз. Добре, що є на кого сподіватися: на мужніх захисників і справжніх благодійників та волонтерів. А коли нарешті відвіємо від суспільства паскудну наволоч? 

Григорій ВОЙТОК, письменник і журналіст

Світлина автора: Тамара Романченко

Теги: #НезалежнийукраїнськиймедіацентруЄвропі #ГригорійВойток #IMF #Independentmediaforym #uacenter.media #Земляіволя #Чернігівщина #НоваБасань
Мої відео